Легенда про музикантку )(Наталия Кравченко 4( .... на украинском

Легенда про музикантку
Наталия Кравченко 4

https://stihi.ru/avtor/nataly102 контакт (впрочем можете написать ей ЛС на этом форуме)




         У давні часи жила собі одна бідна музикантка. Звали її Лале. Єдиним скарбом Лале, що супроводжували її завжди, були лише  пуп‘янок тюльпану і флейта. Ідучи містом з нею, вона нікого не залишала байдужим. Біля неї завжди збиралося безліч глядачів. Вона лише підносила флейту до губ – і в її звучанні чувся веселий сміх і тужливий плач, вона дзвеніла струмочком навесні й шелестіла вітром в очереті. Також біля неї лежав пуп’нок тюльпану і люди мими ного ніколи не проходили. При цьому надзвичайно грала молода музикантка! Своєю музикою вона змушувала людей мріяти й радіти, дарувала лише найкращі почуття та емоції. І всім навкруги хотілося її слухати і слухати. А квітка щастя радувало кожне око.

Коли вона грала на площі, ходили чутки, стверджуючи, що щастя перебувало у золотому, щільно стуленому пуп‘янку тюльпана.
Ніхто не міг дістатися до нього, хоча й намагалися: хто - силою, хто хитрощами, хто - заклинаннями. І йшли до тієї квітки і старі, і молоді, і здорові й малі. Йшли царі та цариці і жебраки з торбами, і бідні, йшли багатії і злидарі. Натовп біля квітки музикантки збирався і згодом розходився ні з чим. Щастя нікому не давалося до рук.
        Одного разу повз площу, де грала Лале, проїжджала багато убрана карета. Порівнявшись з музиканткою, карета зупинилась, і на чарівні звуки флейти з віконця визирнув надзвичайно гарний чоловік. Зустрівшись з ним поглядом, Лале знітилася, проте флейта – вірний друг, передала її почуття. «Ти найпрекрасніший!.. – співала флейта. – Ти – наче ранкова зірка! Ти – ніжність східного вітру! Ти – свіжість роси на світанку! Ти – кохання, кохання, кохання…». Кілька секунд, зачарований чоловік слухав, а потім, всміхнувшись, кинув на мостову золоту монету. За мить карета умчала, а флейта протяжно заплакала, змушуючи ридати всіх навкруги. Та раптом пуп‘янок тюльпану почав в’янути. Всі були шоковані та ніхто нічого зрозуміти не зміг навіть музикантка.
        Кохання до прекрасного незнайомця переповнило музикантку. Проте вона розуміла, що чоловік цей знатного роду, а вона лише жебрачка. Але ще ніколи вона не грала так гарно, як зараз. В кожному акорді жило її кохання, ніжне і палке водночас, піднесене та … невзаємне. А поруч пуп‘янок тюльпану в’янув і в’янув.
          Відомі титуловані музиканти, які чули гру Лале були вражені її талантом. І незабаром її запросили грати в театрі, а ще минуло трохи часу, стала Лале музиканткою королівської опери. Тепер вона була відома, всіма визнаним метром.
            Єдине, чого не схотіла вона змінювати, це свою стару флейту. «Мене люди пізнають за грою на флейті. І де б я не виступала: в королівській опері чи на площі в центрі міста, люди побачать мою флейту ще здалеку і прийдуть послухати мою музику». А флейта, як і завжди, була найкращим другом, який розумів її. Варто було лише торкнутися – вона розливалась в мелодійній симфонії почуттів. А пуп‘янок квітки продовжував в’янути.
Одного разу, де лежав млявий  пуп‘янок квітки проходила натомлена тяжкою працею бідна жінка і вела за руку свого маленького сина. Їй хотілося бодай подивитися на пуп‘янок чарівної квітки щастя , якого вона так і не бачила за все своє життя, лише тяжко зітхала, згадуючи про нього.
          Наступного дня на одному з концертів, де перебувала бідна жінка із своїм хлопчиком, раптом у королівській ложі вона знову помітила його, того прекрасного незнайомця з карети. Вона не могла відірвати від нього очей, і грала в цю мить лише для нього. «Я так довго тебе шукала, - линули флейтовою мелодією почуття. – Ти став ще гарнішим! Ти як травневий світанок! Ти, наче Хорс під місячним світлом! Ти – сонячний промінь після дощу! Ти – кохання, кохання, кохання…». Їй аплодували стоячки, викликали на біс, на сцену летіли квіти, записки, проте вона бачила лише єдиний млявий пуп‘янок квітки щастя, що впала їй до ніг з королівської ложі. Поки вона нахилялася за пуп‘янком, незнайомець знову зник.
         Раптом бідна жінка зі своїм хлопчиком, якого тримала на руках тихесенько, із завмиранням серця наблизилася до квітки і її хлопчик, побачивши пуп‘янок чарівної квітки, раптом дзвінко і голосно розсміявся.
І сталося диво: тієї самої миті пуп‘янок розкрився. Те, що не вдавалося зробити ні силою, ні хитрощами, зробив веселий безтурботний дитячий сміх…
          За кілька днів Лале грала на весільному балу в королівському палаці. Це король одружував свого старшого сина, спадкоємця престолу.
Під веселі звуки флейти, заходили до святково убраної зали молодята.
Побачивши нареченого, Лале навіть не здригнулася, тільки флейта заспівала тужливіше: «Ти – кохання! Ти – метелик, підхоплений вітром! Ти – вогник в беззоряній ночі! Ти – перлина в глибині океану! Ти – кохання, далеке кохання…». Ще жодного разу його флейта не звучала так несамовито, пристрасно й натхненно.
            Весілля продовжувалося. Ніхто не помітив, як вийшла з зали музикантка з флейтою. А вона, зімкнувши зуби і міцно стиснувши в руці флейту, йшла вглиб ночі. У душі вирувало безліч почуттів, щоб випустити їх на волю, піднісла Лале до губ флейту, але… та від сильного стискання, вона тріснула й зламалась надвоє. З уламка найвірнішого друга роздався страшний звук, наче якийсь розлючений звір, намагався вирватись з флейти на волю. «Оце і в душі моїй так само…» - думала Лале, і вперше в житті заплакала без своєї флейти.
            У залі та в саду всі здригнулись, почувши той дикий звук. Проте скоро про це забули.
           З того часу ніхто вже не бачив музикантку Лале. Тільки раз на рік навесні починав розквітати пуп’янок тюльпану у місті і чарувати усіх своїм звуком, наче флейта грала.
Будь-якій людині важко збагнути, що не все модна купити за гроші, не все можна здобути силою чи хитрощами.  По-справжньому щасливою може бути лише дитина. Лише їй так небагато для щастя треба.


Copyright: Наталия Кравченко 4, 2023

Легенда Гора Фуна
Наталия Кравченко 4

Давним-давно біля підніжжя гори Фуна жили добрі мирні люди. Вони займалися господарством, рибальством, збирали трави.
Але Одного разу на кримську землю хлинули орди кочовиків, де на півночі Алуштинської долини розташувалася одна з найкрасивіших гір Кримського узбережжя – гора Демерджі або Коваль-гора. Як вогненна лава, розтікалися вони по степу, спалюючи селища, вбиваючи жителів.
Все далі і далі просувалися кочівники в глиб півострова, поки не досягли гір. Біля високої гори, вершина якої була оповита димом, вони зупинилися. Місцеві жителі називали цю гору Фуною, тобто "Димна", що димить.
А форми скель гірського масиву Демерджі (Демерджі-яйла) нагадують силуети людей, тварин та таємничих казкових істот. Часом над цією групою природних скульптур нависає туман.
І тоді здається, що кам'яні привиди оживають і починають рухатися. Не дарма вже багато років цю місцевість називають Долиною привидів.
- Кращий горн де знайдеш? Тут будемо кувати зброю, - сказав старший воєначальник.
Він підкликав до себе одного зі своїх наближених. Був той високий, широкогрудий, мав довгу чорну бороду, очі великі, гарні, а погляд - страшний.
Сказав воєначальник кілька слів чорнобородому, той кивнув головою і з загоном спустився до села. Відібравши найсильніших чоловіків, він повів їх на вершину Фуни. Там на самій вершині чорнобородий влаштував гігантську кузню. Цілими днями і ночами виготовляв зброю та звідти Дим розвіювався на багато кілометрів навколо, із неї танцювало полум'я, чувся дзвін заліза та стук молотів.
З тієї пори у завойовників з'явилося багато зброї. І тому, що чорнобородий володів якоюсь таємною силою, сталь з гори Фуни була така міцна, що рубала будь-яку іншу.
Палає на горі полум'я сушило землю. Вичерпувалися джерела, міліли річки, Від нього вмирали рослини, тварини та птахи та чахли сади. Не витримали від непосильної праці та голоду люди.
Зібралися старійшини кількох сіл, щоб обміркувати, як загасити пекельну кузню. Найшанованіших послали вони до коваля - пішли просити головного коваля припинити роботи хоча б на якийсь час, тобто піти з гори. Довго їх не було, і раптом доставили з Фуни ще гарячий глечик із попелом та залишками кісток.
Але жорстокий воїн убив тих, хто прибув до нього з благанням.
Добре зрозуміли в селищі, що хотів сказати їм коваль.
Тоді одна безстрашна сільська дівчина, яку розглядали як погруддя жінки вирушила піти до кочівників одна, точніше до володаря вогню, щоб умовити їх пощадити місцевих жителів. Звали її Марією. Трохи помітними стежками, ховаючись від варти, дісталася вона до кузні. Похмуру картину побачила Марія. Під навісом клекотіли вогнем десятки горнів, гули хутра, іскри розліталися яскравими снопами. У ковадел стояли напівголі люди, били молотами по розпеченому залізу.
Марія підійшла до чорнобородого.
- Слухай мене, чужинець, - сказала вона, - йди з гори, не губи наших людей.
Засміявся коваль.
- Ні, не піду я. І тебе тут залишу. Ти будеш моєю.
Вона довго розмовляла з ним. Але головний коваль і не слухав дівчину. Натомість одразу вирішив зробити її своєю наложницею. Дуже вже Марія йому сподобалася! Не хотіла молода жінка такого життя і спробувала вибратися з кузні.
Раптом він простягнув руки до дівчини. Відштовхнула вона його з шаленою силою. Упав він біля горна, обпалив волосся, одяг.
Заревів коваль, схопив щойно викуваний гострий кинджал із піхви і встромив дівчині в серце. І впала Марія мертвою до його ніг. Кажуть, не витримала стара сива гора не витримала такого злодійства. Здригнулася вона від основи до вершини і ще сильніше почала дихати вогнем. Розверзлася земля і впала важким тягарем на кузню, коваля та його народ.
Коли погасло полум'я, вляглися уламки скель, жителі навколишніх селищ побачили незвичайне видовище: На тому місці виникло химерне каміння, яке й назвали Долиною привидів. А
на схилі гори височіли вигадливі кам'яні статуї. А на самій вершині з'явилася скеля, обрисами своїми схожа на жіночу голову. Вона дуже нагадувала всім про дівчину Марію - останню жертву жорстокого коваля.
Тому незвичайні скелі виникли внаслідок впливу на кам'яні брили опадів, сонця, вітру та землетрусів. А коли гори огортає туман, кам'яна скульптура молодої жінки оживає. З тих пір заспокоїлася Фуна, не стало видно вогню над її вершиною, і люди назвали її іншим ім'ям - Демерджі, що значить коваль.